Анатомия преступления. Что могут рассказать насекомые, отпечатки пальцев и ДНК

Анотація

Наскільки можна довіряти дактилоскопії? Як комахи допомагають визначити час убивства? Як за портретами, створеними з урахуванням вікових змін, знаходять політичних і воєнних злочинців?

У цій книзі всесвітньо відома шотландська письменниця, авторка детективів Вел Макдермід, змінює амплуа й проводить власне розслідування. Її герої — генії розшуку й пересічні поліцейські, видатні науковці та ретельні експерти. Гучні справи, що стали основою для кіносюжетів, серійні вбивці, жертви нещасливого кохання чи небезпечних сексуальних експериментів, палії, розбещувачі, шахраї, шлюбні аферисти… І пошук істини.

Перед нами розгортається довга історія криміналістики — від судової медицини Давнього Китаю до ДНК-профілювання — з її помилками й перемогами, коли через багато років вдається знайти злочинця та звільнити невинно засудженого.

Передмова

Правосуддя не завжди було справедливим. Уявлення про те, що кримінальне право має ґрунтуватися на доказах, сформувалося відносно недавно. Століттями людей судили й визнавали винними через низьке соціальне становище чи «чужинське» походження, за те, що вони, їхні дружини або матері займалися знахарством, за колір шкіри, за «неправильний» вибір сексуального партнера, за те, що опинилися не в тому місці й не в той час — а подекуди й просто без жодної причини.

Що ж змінилося? Стало очевидно, що місце злочину приховує безліч важливої інформації, а нові галузі науки дають змогу її інтерпретувати й представити в залі суду.

Несміливі струмки наукових відкриттів у XVIII столітті до XIX століття перетворилися на бурхливий потік і вийшли далеко за межі лабораторій. Поширилася ідея коректного кримінального розслідування, і перші детективи почали шукати докази, що підтверджували гіпотези, які виникали під час розслідування злочинів.

Постала система доказів, прийнятних для суду, — тобто наука криміналістика. Невдовзі стало зрозуміло, що багато галузей наукового знання здатні зробити свій внесок у цю методологію.

Ось приклад того, як на зорі криміналістики поєдналися лабораторні методи дослідження й (висловлюючись сучасною мовою) документознавчий аналіз. У 1794 році пострілом із пістолета в голову було вбито Едварда Калшо. Тоді пістолети заряджалися через дуло, а щоб відокремити порох і дріб, у ствол вставляли паперовий пиж. Під час огляду тіла хірург знайшов пиж у рані. Розгорнувши його, він побачив, що папір відірвано зі сторінки з баладою.

Провели обшук у підозрюваного Джона Томса. У його кишені знайшли аркуш із баладою. В одного з кутків бракувало шматочка, який точно збігався з паперовою затикачкою з пістолета. Суд у Ланкастері звинуватив Томса у вбивстві.

Лише уявіть, з яким хвилюванням люди стежили за науковими досягненнями, завдяки яким закон ставав дедалі надійнішим інструментом правосуддя! Науковці допомагали суду перетворювати підозри на впевненість.

Візьмімо хоча б отрути. Століттями це був головний спосіб убивства. Проте без надійних токсикологічних аналізів довести отруєння було майже неможливо. Але все тече, все змінюється.

Спочатку наукові докази залишали бажати кращого. Тест на миш’як, винайдений наприкінці XVIII століття, визначав його лише за наявності великої дози. Пізніше англійський хімік Джеймс Марш удосконалив цей метод.

У 1832 році Марш виступав експертом на судовому процесі у справі про вбивство: одного чоловіка підозрювали в тому, що він підсипав миш’як у каву своєму дідові. Учений дослідив зразок підозрілої кави й довів наявність миш’яку. Але на той момент, коли він демонстрував результати присяжним, зразок кави зіпсувався, і докази перестали бути очевидними. З’явилися підстави для сумнівів, і обвинуваченого звільнили.

Та це не зупинило нових експертів. Джеймс Марш був справжнім ученим. Невдача лише підштовхнула його вперед. Після конфузу в суді він розробив більш надійний метод. У результаті з’явився тест, здатний виявляти миш’як у найменших дозах. Чимало вікторіанських отруйників, які недооцінили науковий прогрес, були страчені. Цей метод застосовується й нині.

На кримінальні теми — про шлях від місця злочину до зали суду — написано тисячі детективних романів. Науковий підхід до розслідування злочинів — причина, з якої й у мене завжди є робота. І справа не лише в тому, що криміналісти щедро діляться своїм часом і знаннями, а в тому, що їхня праця в усьому світі докорінно змінила судовий процес.

Ми, автори детективів, любимо стверджувати, що наш жанр сягає глибокої давнини. Згадуємо навіть Біблію: обман у Едемському саду, убивство Каїном брата Авеля, злочин царя Давида щодо Урії. Переконуємо себе, що Шекспір був одним із нас.

Насправді ж повноцінний кримінальний жанр виник лише з появою правової системи, заснованої на доказах. Саме це заповіли нам перші вчені та слідчі.

Уже в ті ранні часи було зрозуміло: не лише наука допомагає судам, а й суди сприяють розвитку науки. Обидві сторони відіграють свою роль у здійсненні правосуддя. Працюючи над книгою, я спілкувалася з провідними фахівцями про історію, практику й майбутнє криміналістики. Я підіймалася на верхній поверх найвищої вежі музею природничої історії в пошуках личинок; згадувала власні зіткнення з раптовою й насильницькою смертю; тримала в руках людські серця. І цей досвід наповнив моє серце трепетом і повагою. Мало що може бути захопливішим за розповіді науковців про шлях — інколи заплутаний і звивистий — від місця злочину до зали суду.

І без сумніву: правда дивовижніша за вигадку.

Вел Макдермід,
травень 2014 року